nikitoska2980 (nikitoska2980) wrote,
nikitoska2980
nikitoska2980

Чиїсь забуті голоси...

Моє життя? А що з ним? Звичайнісінький коктейль з обірваних фраз; з надокучливих думок; з вимушених посмішок; з обгорілих снів; з бульбашок поганого настрою, гніву та давніх образ … Чиїсь забуті голоси, що монотонно і вперто стукають в припавші пилюкою двері сьогоднішнього дня. Звички, сплутані в клубок буденності. Відлуння років, що намагається прорватися через наглухо закриті штори… Може впустити? Воно таке ж самотнє як і я. Коли ж це все трапилось? Коли ми почали думати різними мовами, продовжуючи спілкуватися однією?.. Коли почали планувати майбутнє, хоча вже й не спільне?.. Коли в моїх очах з’явився смуток? Коли я так раптово подорослішала, що змогла спокійно сприймати все так, як воно сталось ? Коли я навчилась мовчати про почуття, про біль, про розчарування, просто мовчати? Хто винен у порожнечі моїх очей? Хто винен у тому, що в якісь секунди мого життя, я закрила ці пусті очі і вимкнула світло своєї душі? Вирішила зекономити власну “електроенергію ” в часи кризи. Тільки чомусь тепер очі звикли до темноти… Єдине питання не дає мені спокою: “Коли ж це трапилось? Чому я не помітила? Коли?”
Можливо після чергового “нового “етапу в моєму житті? Тоді, коли мої пусті очі починали світитись від щастя і, коли я так безглуздо повторювала тремтячим голосом: “Нарешті… Тепер все буде по – іншому”. Але в “новому” етапі були тисячі кілограмів смутку і сліз, які я покірно завантажувала в свою душу, неначе дрова у грубку, і намагалась зігрітись у полум′ї власних помилок та невдач. Зігрітись не вдавалось, проте дим виїдав очі, від чого вони робились ще пустішими. Потім я закривала наглухо штори і “лікувала” свою душу, обвуглену і пропахлу димом. Через скло спостерігала за багатоповерховими будинками близнюками і тремтячим голосом шепотіла: “До наступної осені” . Чому осені? Напевне, це пов′язано зі спогадами. Колись в дитинстві ми ходили сім′єю в осінній парк. Шукали найкрасивіші осінні листочки: жовті, червоногарячі, з дивними візерунками. Потім ми робили з них аплікації, розвішували листочки у вигляді гірлянд, вигадували тварин і робили розкішні хвости. Пройшли роки, а спогади, і пов′язані з ними відчуття радості і дива, залишились зі мною назавжди. Тому з настанням осені я починаю чекати якогось щастя. Смішно… Це так по –дитячому. Розуміючи, що “новий” етап мого життя знову не вдався , я повторюю: “До наступної осені”. Можливо за наступний рік щось зміниться. Тільки осінь повинна бути яскравою, жовтогарячою, теплою… Не люблю мокрої, холодної пори. Правда весь секрет у тому, що всі мої осені були саме такими. Але я вперто продовжую чекати омріяну, довгоочікувану осінь. Одягаюсь у жовтий колір, намагаючись зігрітись… І все ж таки, коли ж це трапилось?
Ти … Такий рідний і близький… Навіть після довгої розлуки ти залишаєшся рідним. Ти неначе розчинився в мені, і я ніяк не можу відірватись від тебе. Напевне, ти- моя ілюзія. Як же це важко жити ілюзіями! А ще важче - відмовитися від них… Це як залежність від цигарок: кожного ранку обіцяти собі, що це остання, а потім дозволяти собі ще одну, ще одну… І ось мій уявний затишний будиночок емоцій стає схожим на комунальну квартиру з обідраними стінами, з невдоволеними, роздратованими сусідами, з постійними протягами. Так, як жителі комуналок намагаються зайвий раз не стикатися з неприємними сусідами, ховаючись за дверима власної кімнати, так і мій погляд починає уникати твого. І якось стає незручно цілувати тебе, проводжаючи на роботу ... Може тому, що я не впевнена, що тобі це потрібно. А твої такі рідні руки завмирають немов паралізовані в якихось міліметрах від моєї шкіри, сумніваючись, варто обійняти мене за плечі чи це буде зайве. Ми повільно віддаляємося, замовкаємо, так і не навчившись чути один одного. І я розумію, що рано чи пізно ти не увійдеш до нашого уявного будиночка емоцій. І "Як пройшов день"? ти запитаєш не у мене. І не твої сорочки прасуватиму я ... Ось тільки одне запитання мучить мене, чи не повториться це все в наступних стосунках? Адже ми так і не навчилися чути когось окрім себе. А будинки близнюки навпроти продовжують нетактовно витріщатися своїми освітленими вікнами на те, як рушаться мої мрії ...Моє життя... А що з ним?..nikitoska2980
Tags: емоції, життя, кохання, почуття, секс
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments