nikitoska2980 (nikitoska2980) wrote,
nikitoska2980
nikitoska2980

Чиїсь забуті голоси...

Моє життя? А що з ним? Звичайнісінький коктейль з обірваних фраз; з надокучливих думок; з вимушених посмішок; з обгорілих снів; з бульбашок поганого настрою, гніву та давніх образ … Чиїсь забуті голоси, що монотонно і вперто стукають в припавші пилюкою двері сьогоднішнього дня. Звички, сплутані в клубок буденності. Відлуння років, що намагається прорватися через наглухо закриті штори… Може впустити? Воно таке ж самотнє як і я. Коли ж це все трапилось? Коли ми почали думати різними мовами, продовжуючи спілкуватися однією?.. Коли почали планувати майбутнє, хоча вже й не спільне?.. Коли в моїх очах з’явився смуток? Коли я так раптово подорослішала, що змогла спокійно сприймати все так, як воно сталось ? Коли я навчилась мовчати про почуття, про біль, про розчарування, просто мовчати? Хто винен у порожнечі моїх очей? Хто винен у тому, що в якісь секунди мого життя, я закрила ці пусті очі і вимкнула світло своєї душі? Вирішила зекономити власну “електроенергію ” в часи кризи. Тільки чомусь тепер очі звикли до темноти… Єдине питання не дає мені спокою: “Коли ж це трапилось? Чому я не помітила? Коли?”
Можливо після чергового “нового “етапу в моєму житті? Тоді, коли мої пусті очі починали світитись від щастя і, коли я так безглуздо повторювала тремтячим голосом: “Нарешті… Тепер все буде по – іншому”. Але в “новому” етапі були тисячі кілограмів смутку і сліз, які я покірно завантажувала в свою душу, неначе дрова у грубку, і намагалась зігрітись у полум′ї власних помилок та невдач. Зігрітись не вдавалось, проте дим виїдав очі, від чого вони робились ще пустішими. Потім я закривала наглухо штори і “лікувала” свою душу, обвуглену і пропахлу димом. Через скло спостерігала за багатоповерховими будинками близнюками і тремтячим голосом шепотіла: “До наступної осені” . Чому осені? Напевне, це пов′язано зі спогадами. Колись в дитинстві ми ходили сім′єю в осінній парк. Шукали найкрасивіші осінні листочки: жовті, червоногарячі, з дивними візерунками. Потім ми робили з них аплікації, розвішували листочки у вигляді гірлянд, вигадували тварин і робили розкішні хвости. Пройшли роки, а спогади, і пов′язані з ними відчуття радості і дива, залишились зі мною назавжди. Тому з настанням осені я починаю чекати якогось щастя. Смішно… Це так по –дитячому. Розуміючи, що “новий” етап мого життя знову не вдався , я повторюю: “До наступної осені”. Можливо за наступний рік щось зміниться. Тільки осінь повинна бути яскравою, жовтогарячою, теплою… Не люблю мокрої, холодної пори. Правда весь секрет у тому, що всі мої осені були саме такими. Але я вперто продовжую чекати омріяну, довгоочікувану осінь. Одягаюсь у жовтий колір, намагаючись зігрітись… І все ж таки, коли ж це трапилось?
Ти … Такий рідний і близький… Навіть після довгої розлуки ти залишаєшся рідним. Ти неначе розчинився в мені, і я ніяк не можу відірватись від тебе. Напевне, ти- моя ілюзія. Як же це важко жити ілюзіями! А ще важче - відмовитися від них… Це як залежність від цигарок: кожного ранку обіцяти собі, що це остання, а потім дозволяти собі ще одну, ще одну… І ось мій уявний затишний будиночок емоцій стає схожим на комунальну квартиру з обідраними стінами, з невдоволеними, роздратованими сусідами, з постійними протягами. Так, як жителі комуналок намагаються зайвий раз не стикатися з неприємними сусідами, ховаючись за дверима власної кімнати, так і мій погляд починає уникати твого. І якось стає незручно цілувати тебе, проводжаючи на роботу ... Може тому, що я не впевнена, що тобі це потрібно. А твої такі рідні руки завмирають немов паралізовані в якихось міліметрах від моєї шкіри, сумніваючись, варто обійняти мене за плечі чи це буде зайве. Ми повільно віддаляємося, замовкаємо, так і не навчившись чути один одного. І я розумію, що рано чи пізно ти не увійдеш до нашого уявного будиночка емоцій. І "Як пройшов день"? ти запитаєш не у мене. І не твої сорочки прасуватиму я ... Ось тільки одне запитання мучить мене, чи не повториться це все в наступних стосунках? Адже ми так і не навчилися чути когось окрім себе. А будинки близнюки навпроти продовжують нетактовно витріщатися своїми освітленими вікнами на те, як рушаться мої мрії ...Моє життя... А що з ним?..nikitoska2980
Tags: емоції, життя, кохання, почуття, секс
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 0 comments