мужчина, брак, Секс, женщина, любовь

Секс і місто N...

Відносини між чоловіком і жінкою

Роздуми про сенс життя
мужчина, брак, Секс, женщина, любовь
nikitoska2980
На ходу перестрибуючи брудну калюжу, подумки хмикнула: "З однієї зими перестрибую в іншу..." І всі ці зими якісь схожі. І це похмуре небо кожного року, немов чиясь рука малює під трафарет. Раптово десь позаду вловила обривок чиєїсь розмови по телефону: "І в чому, скажи, сенс життя?". Високо піднявши комір куртки і засунувши руки до кишені, почала згадувати, як під час однієї з посиденьок у моєї подруги, що відома своїм оптимізмом і нестримною енергією, вона зіщулилась і задумливо, якимось сумним голосом, риторично пробубніла: «В чому сенс життя? Не розумію…» Я ледь не захлинулась гарячим запашним чаєм. І це говорить людина, яка жартуючи виконала усі завдання, які ставить життя навіть не перед жінкою, а швидше перед чоловіком― сина народила, дім побудувала і навіть встигла посадити дерево ( ну з останнім можливо я і перегнула палицю, оскільки це було не звичайне дерево, а грошове деревце). І тим не менше, деревце розрослося і розчепіривши гілочки з кругленькими листочками, здається, теж здивовано втупилося в свою господарку. Я чомусь згадала старий фільм про чоловіка, який працював на будівництві. В його обов’язки входило перевіряти стіни на міцність. Він визначав місце в стіні, куди якщо кинути камінцем, стіна просто впаде. Ось така алегорія спала на думку. Ми неначе маленькі будинки, які не розуміючи сенсу свого існування, робляться вразливими і перетворюються у руїни…
Як і належить справжній подрузі, я намагалась знайти слова, щоб підбадьорити її в один з похмурих осінніх днів. «В чому сенс життя?..» ― протягнула я, розгублено розглядаючи візерунок на шпалерах. Звичайно можна б було знайти безліч красивих слів про любов, сім’ю, кар’єру і т.п., тільки щоб підняти їй настрій, але раптом я задумалась: «Це як в лікарні. Виписують безліч ліків, з надією на те, що щось з того списку тай допоможе, а якщо не допоможе, то і не зашкодить». Тому в той час я утрималась від будь-яких слів. А в голові надовго оселилась думка: «Повинен же бути наріжний камінь, основа. І чи сенс життя для всіх одинаковий? Чи в кожного він свій?»
Зізнаюсь чесно, не один рік пройшов з тих пір, як ми мовчки допивали чай на кухні подруги під легкий шум осіннього дощу за вікном, занурившись кожна у свої роздуми. Через багато років, проаналізувавши власний довжелезний сувій досвіду, я впевнено можу сказати, що сенс життя, як би це банально не звучало, полягає у тому, щоб рухатись в тому напрямку, який приносить Вам радість і задоволення. А от що це за напрямок, обирати Вам. Хтось отримує задоволення від того, що народжує і виховує дітей, хтось насолоджується викладацькою діяльністю, хтось радіє першим паросткам пшениці, а комусь подобається підмітати вулицю. Хтось відчуває себе потрібним, дбаючи про бездомних тварин, хтось мріє посадити величезний сад, а хтось обожнює майструвати з дерева. Основне, прислухатись до себе і визначитись, що конкретно Вам приносить щастя. І найголовніше, не відхилятися від обраного Вами курсу.

Чиїсь забуті голоси...
мужчина, брак, Секс, женщина, любовь
nikitoska2980
Моє життя? А що з ним? Звичайнісінький коктейль з обірваних фраз; з надокучливих думок; з вимушених посмішок; з обгорілих снів; з бульбашок поганого настрою, гніву та давніх образ … Чиїсь забуті голоси, що монотонно і вперто стукають в припавші пилюкою двері сьогоднішнього дня. Звички, сплутані в клубок буденності. Відлуння років, що намагається прорватися через наглухо закриті штори… Може впустити? Воно таке ж самотнє як і я. Коли ж це все трапилось? Коли ми почали думати різними мовами, продовжуючи спілкуватися однією?.. Коли почали планувати майбутнє, хоча вже й не спільне?.. Коли в моїх очах з’явився смуток? Коли я так раптово подорослішала, що змогла спокійно сприймати все так, як воно сталось ? Коли я навчилась мовчати про почуття, про біль, про розчарування, просто мовчати? Хто винен у порожнечі моїх очей? Хто винен у тому, що в якісь секунди мого життя, я закрила ці пусті очі і вимкнула світло своєї душі? Вирішила зекономити власну “електроенергію ” в часи кризи. Тільки чомусь тепер очі звикли до темноти… Єдине питання не дає мені спокою: “Коли ж це трапилось? Чому я не помітила? Коли?”
Можливо після чергового “нового “етапу в моєму житті? Тоді, коли мої пусті очі починали світитись від щастя і, коли я так безглуздо повторювала тремтячим голосом: “Нарешті… Тепер все буде по – іншому”. Але в “новому” етапі були тисячі кілограмів смутку і сліз, які я покірно завантажувала в свою душу, неначе дрова у грубку, і намагалась зігрітись у полум′ї власних помилок та невдач. Зігрітись не вдавалось, проте дим виїдав очі, від чого вони робились ще пустішими. Потім я закривала наглухо штори і “лікувала” свою душу, обвуглену і пропахлу димом. Через скло спостерігала за багатоповерховими будинками близнюками і тремтячим голосом шепотіла: “До наступної осені” . Чому осені? Напевне, це пов′язано зі спогадами. Колись в дитинстві ми ходили сім′єю в осінній парк. Шукали найкрасивіші осінні листочки: жовті, червоногарячі, з дивними візерунками. Потім ми робили з них аплікації, розвішували листочки у вигляді гірлянд, вигадували тварин і робили розкішні хвости. Пройшли роки, а спогади, і пов′язані з ними відчуття радості і дива, залишились зі мною назавжди. Тому з настанням осені я починаю чекати якогось щастя. Смішно… Це так по –дитячому. Розуміючи, що “новий” етап мого життя знову не вдався , я повторюю: “До наступної осені”. Можливо за наступний рік щось зміниться. Тільки осінь повинна бути яскравою, жовтогарячою, теплою… Не люблю мокрої, холодної пори. Правда весь секрет у тому, що всі мої осені були саме такими. Але я вперто продовжую чекати омріяну, довгоочікувану осінь. Одягаюсь у жовтий колір, намагаючись зігрітись… І все ж таки, коли ж це трапилось?
Ти … Такий рідний і близький… Навіть після довгої розлуки ти залишаєшся рідним. Ти неначе розчинився в мені, і я ніяк не можу відірватись від тебе. Напевне, ти- моя ілюзія. Як же це важко жити ілюзіями! А ще важче - відмовитися від них… Це як залежність від цигарок: кожного ранку обіцяти собі, що це остання, а потім дозволяти собі ще одну, ще одну… І ось мій уявний затишний будиночок емоцій стає схожим на комунальну квартиру з обідраними стінами, з невдоволеними, роздратованими сусідами, з постійними протягами. Так, як жителі комуналок намагаються зайвий раз не стикатися з неприємними сусідами, ховаючись за дверима власної кімнати, так і мій погляд починає уникати твого. І якось стає незручно цілувати тебе, проводжаючи на роботу ... Може тому, що я не впевнена, що тобі це потрібно. А твої такі рідні руки завмирають немов паралізовані в якихось міліметрах від моєї шкіри, сумніваючись, варто обійняти мене за плечі чи це буде зайве. Ми повільно віддаляємося, замовкаємо, так і не навчившись чути один одного. І я розумію, що рано чи пізно ти не увійдеш до нашого уявного будиночка емоцій. І "Як пройшов день"? ти запитаєш не у мене. І не твої сорочки прасуватиму я ... Ось тільки одне запитання мучить мене, чи не повториться це все в наступних стосунках? Адже ми так і не навчилися чути когось окрім себе. А будинки близнюки навпроти продовжують нетактовно витріщатися своїми освітленими вікнами на те, як рушаться мої мрії ...Моє життя... А що з ним?..nikitoska2980

?

Log in